Пастка. Страница 1

Володимир Михановський

Пастка

Що далі відходила стрімка яхта од берега, то вищими ставали хвилі. Несподіваний порив вітру так трусонув легке суденце, що Карранса інстинктивно вчепився обома руками за бильця крісла, намертво прикріпленого до підлоги сфероїда. Вітер, справжній морський вітер, пругко штовхав в обличчя, забирався під розстебнутий комбінезон, до самої води пригинав білий парус.

– Витримає? – Карранса вказав на парус, що тремтів од напруги, і напівобернувся до сусіда. Щоб пересилити гул розгойданого моря, йому доводилось кричати на все горло.

– Це релон – річ надміцна, – швидше прочитав з губ, ніж почув він відповідь Стафо, першого штурмана «Ренати».

Ніс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, підкидаючи догори білі буруни. Сонце вже висіло низько, і його промені ковзали по зелених хвилях південного моря. До червоного сонця швидко летіла сіра пухнаста хмарка.

Яхта різко змінила курс, і солоні бризки, справжні морські бризки, окропили обличчя Карранси. Він крутнув головою і навіть примружився від задоволення.

А в молочно-білій далечі вже виростали строгі лінії пристані, гордо піднесені вгору куполи…

Слідом за іншими членами екіпажу Стафо і Карранса покинули сфероїд, де демонструвався сферофільм, і йшли тепер досить вузьким коридором, освітленим приємним зеленкуватим світлом.

– Непогано прогулялись, га? – хитро підморгнув Карранса.

– Чудово, – посміхнувся Стафо, – але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобі Біскайська затока…

Втім, Стафо добре знав, що білосніжна яхта, борт якої вони щойно залишили, розтинала гостинні води Чорного моря біля Аю-Дагу, де знімався сферофільм, який вони щойно дивилися: на зйомках його був присутній капітан «Ренати» Петро Брагін. І він сам подав думку – щосуботи здійснювати всім екіпажем зорельота ці збудливі прогулянки на легкокрилій яхті.

– Ти куди тепер?

– У мене вахта, – зітхнув Карранса. – Нудота… Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жодної, навіть незначної пригоди!

– І ти невдоволений з цього?

– Та… ну, хоча б щось трапилось!

Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.

– Мені час, – мовив Карранса, відхиляючи коричневі двері. – Щасливого чергування.

– Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.

– Прагнеш реваншу? – примружився Карранса.

– Звичайно!

– Добре, подзвоню.

Карранса зачинив дверцята ліфта і натиснув кнопку центральної рубки управління. Куляста кабіна смикнулась і безшумно помчала, нарощуючи швидкість. Крізь прозору оболонку кабіни миготіли складні сплетіння труб і хвилеводів, східцеві майданчики. Кабіна то злітала вертикально вгору, то ковзала по похилій, то рухалась по дузі.

В головній рубці все було як звичайно. Величезний екран, що займав майже всю передню стіну, сяяв рівним блакитним світлом. На нього з усіх боків дивились чутливі очі фотоелементів. Зображення з екрана передавалось до різних аналізаторів. Перш за все дані поступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно від одержаної інформації, вносив відповідні корективи в ракетну траєкторію. Одночасно працювала дублююча система, що контролювала висновки головного електронного мозку. Автопілот вносив зміни в траєкторію лише тоді, коли вирахувані поправки в обох випадках збігалися.

Карранса спершу зиркнув на інфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсім чистий – простір попереду «Ренати» на сотні тисяч кілометрів вільний… На цьому гігантському відрізку шляху зорельоту ніщо не загрожувало, орбіту його не перетинало жодне небесне тіло.

Карранса зручніше вмостився в кріслі перед головним пультом. Рівномірний басовитий гул автофіксатора навівав легеньку дрімоту.

Так минуло півтори години.

Раптом на пульті заблимало зелене вічко. Автофіксатор теж перейшов на вищі тони. Щось трапилось!… Карранса вмить підібрався, готуючись до ще не відомої небезпеки. Насамперед – спокій. Не хвилюватись! Швидкий погляд на інфралокатор підтвердив, що шлях попереду вільний. Можливо, іонні двигуни? Перевіримо. Ні, двигуни працюють нормально, у відповідності з завданим режимом.

Напружений погляд Карранси гарячково ковзав по довгих рядах циферблатів і шкал, і жоден прилад не повідомляв йому нічого тривожного.

Ага, нарешті! Досвідченому оку Карранси вистачило десяти секунд, щоб виявити, в чому справа. Швидкість! Він не повірив своїм очам. Підскочив до зеленуватої шкали. Сумніву не було: оранжева яскрава крапка, яка показувала швидкість корабля, помічно відокремилась од вертикальної лінії, що позначала завдану нормальну швидкість «Ренати», і поволі попливла вліво… Швидкість зорельота падала. Правда, зменшення швидкості було відносно мізерним – чутливий прилад реєстрував зміни швидкості, що складали мільйонну частку секунди.

Головне зараз – визначити причину зменшення швидкості.

Перед схвильованим Каррансою спалахнув екран відеофона. Капітанський виклик!

Обличчя Петра Брагіна було стривожене.

– Що там у вас, Карранса? Чому ввімкнувся сигнал малих відхилень од курсу?

– Гасне швидкість корабля.

– Цифри!

– Поки що за сорок секунд швидкість зменшилась на три десятимільйонні процента.

– І далі зменшується?

– Так.

– Причини?

– Поки що не можу знайти.

– А як головні прилади?

– Всі показують повний лад.

– Добре, зараз буду у вас. Ще одне…

– Слухаю.

– Про те, що сталося, нікому ні слова.

– Гаразд.

Карранса витер спітніле чоло. Ще раз окинув зором струнку шеренгу приладів на пульті: над кожним заспокійливо сяяли зелені вічка. А спідометр? Карранса поглянув на нього з таємною надією, що оранжевої крапки вже немає, що вона знову злилася з вертикальною лінією на шкалі. Але оранжева крапка горіла, до того ж вона віддалилась од вертикалі ще на кілька міліметрів.

В рубку зайшов капітан. Карранса враз відчув полегшення. З цією людиною нічого не страшно. Адже Петро Брагін належав до десятка кращих астронавігаторів Землі.

Насамперед капітан пильно перевірив кожен прилад, по черзі вмикаючи в різних комбінаціях всі контролюючі і слідкуючі схеми. Карранса зосереджено допомагав капітанові.

Вони напружено працювали разом вже кілька годин, але всі їхні зусилля зводились на марне: причина зменшення швидкості «Ренати», як і раніше, залишалась невідомою.

– Ми зробимо ось що, – вирішив нарешті капітан. – Збільшить потужність центральних дюз.

– Наскільки?

– Поки не відновимо попередню швидкість.

– Але ж іонне паливо…

– Ми не можемо втрачати швидкість. Не можемо…

Король Стафо був під загрозою. Жертвою коня Карранса розкрив позицію білих і тепер методично посилював натиск.

Обхопивши голову руками, Стафо низько схилився над шахівницею. Карранса вдоволено відкинувся на спинку крісла.

– Гм… Щось не бачу рятунку, – нарешті мовив Стафо.

– Зізнаюсь, що і я такої ж думки, – відгукнувся Карранса.

– Однак вихід є, – пролунав збоку впевнений голос. – І дуже простий. Погляньте-но! Слон б’є на ф7 з шахом, причому є два варіанти. Або ж чорні візьмуть жертву і поб’ють слона, або відходять королем… – Гнучкі щупальця Роба заходилися швидко пересовувати фігури, показуючи варіанти.

– Чекай, чекай, – зраділо мовив Стафо, – далі я сам бачу. Я роблю нічию вічним шахом. Тільки, Роб, чому ти завжди втручаєшся, заважаєш? Скільки разів ми домовлялися, щоб ти нікому не підказував.

– Я підказав, бо жоден з вас не бачив правильного продовження, – відповів Роб.

– Тебе ніколи не переспориш, ти залізний, – зауважив Стафо, складаючи шахові фігури в коробку.

– Ось що, Роб, – сказав Карранса, пильно дивлячись в ілюмінатор, – принеси нам по склянці чаю.