Роб нечутно вислизнув з каюти.
– Чого це ти сьогодні похмурий? – Стафо поклав руку на плече Карранси. – Жалкуєш, що втратив виграш?
– Ні, що ти.
– Може, щось трапилось на чергуванні?
– Та ні, чергування тут ні до чого. Поясни-но мені краще одну річ… – перевів на інше розмову Карранса.
В цей час розчинились двері і в каюту ввійшов Роб. Він обережно поставив на звільнений шаховий столик тацю з склянками.
– Ага, ти щось хотів? – спитав Стафо, підсовуючи Каррансі склянку.
Але Карранса відповісти не встиг. Злегка клацнув відеофон, і пролунав ледь хриплуватий капітанів голос.
– Пілот Карранса, негайно зайдіть в головну рубку.
На ходу підсмикнувши застібку комбінезона, Карранса кинувся до виходу. Згідно суворої інструкції, виходити з каюти в коридор можна було тільки в наглухо закритому комбінезоні з спеціальним приладом, що захищав од випромінювання. В цьому районі Простору, де перебувала «Рената», космічні промені – ці «вічні мандрівники» Всесвіту – були надзвичайно інтенсивні…
Капітан зовні був спокійний.
– Ну, як відпочили?
– Трохи, – відповів Карранса.
– Погляньте, – Петро Брагін кивнув на спідометр.
Години зо дві тому, коли Карранса з наказу капітана збільшив потужність центральних іонних двигунів, оранжева крапка злилася з вертикаллю на шкалі спідометра. Тепер крапка знов, ніби нехотя, відповзла вбік од вертикалі.
– Давайте ще раз перевіримо як слід прилади.
– А коли знову… – не втримався Карранса.
– Тоді повідомимо про гальмування «Ренати» всьому екіпажу, – рішуче відповів капітан.
Марія Аверіна займалась своїми буденними справами. А справ у неї, астробіолога «Ренати», вистачало. її давно вже цікавила проблема різних форм життя в космосі. Марія ретельно досліджувала численні метеорити і мікрометеорити, віддаючи улюбленій справі кожну вільну хвилину. Багато оригінальних зразків діставав їй Стафо, молодий штурман. Вони були майже однолітки – Стафо лише на рік старший за Марію.
Марія, заклопотана дослідом, не відразу звернула увагу на сяючий екран відеофона.
– Всьому екіпажу «Ренати»… Всьому екіпажу «Ренати»… Наказую негайно зібратись у Великій каюті. Нагляд і контроль доручити кіберсхемам…
Марія трохи загаялася з термостатами. Встановивши суворо стаціонарний режим на головній установці, дівчина накинула на легеньке ситцеве плаття червону шерстяну кофту, натягнула зверху сірий комбінезон. Затим вибігла з біолабораторії і, ставши на стрічку транспортера, натиснула кнопку.
У Великій каюті вже зібрались усі члени екіпажу, і Марія примостилася ззаду.
– …Збільшення потужності іонних дюз аж на двадцять одиниць теж нічого не дало, – говорив капітан. – Головна небезпека в тому, що ми нічого не знаємо про причини гальмування «Ренати». Жоден прилад не показав відхилень од норми. Таке становище. Перш ніж щось вирішувати, я хотів би порадитись з вами. Прошу висловлюватись.
Обговорення тривало хвилин двадцять. Вирішили більше не гаяти часу на виявлення причин гальмування.
– Таким чином, – підсумував капітан, – ще раз спробуємо вирватися з небезпечної зони. Через десять хвилин всі двигуни «Ренати» буде ввімкнуто на повну потужність. Наказую всім одягнути протиперевантажні костюми й зайняти свої місця. Оголошую готовність номер один!…
– Маріє, – Стафо зупинив дівчину, котра разом з усіма поспішала до виходу. – Підемо зі мною?
– Куди?
– В рубку-два. Розумієш, там є зайве протиперевантажне крісло, ну, і, крім того, ми будемо разом. Тобі ж зовсім не обов’язково зараз бути в біолабораторії. Ходімо?
Дівчина на секунду завагалась.
– Ні, Стафо… Мені потрібно ще убезпечити від перевантаження свою установку. Я не можу…
В головній рубці настала тиша. Чуткі удари хронометра видавались дуже гучними.
– Залишається дві з половиною хвилини, – мовив капітан. – Доповідайте про готовність.
– Готовий! – сказав Карранса, завмерши біля пульту управління.
– Готовий! – доповів Стафо, не відриваючи погляду од свого штурманського екрана.
– Готовий, – пробасував Іван Скала, гравіст, людина з «залізними нервами», як називали його товариші.
– Готовий, – відгукнувся телерадист Ліно Вара, відкинувши з лоба непокірний юнацький чуб.
Петро Брагін востаннє глянув на шкалу спідометра, Клята оранжева крапка змістилась уже так далеко, що між нею й вертикаллю вільно лягли б дві долоні.
– Ввімкнути дюзи! – скомандував капітан, і Карранса повернув до краю рукоятку потужностей.
Густа хвиля ваги навалилась на людей, наливаючи свинцем кінцівки, притискаючи до спинки протиперевантажного крісла. На автоматично ввімкнутому екрані огляду перед капітаном виник стрімкий силует «Ренати». З усіх її дюз вилітало сліпуче полум’я, язики якого тягнулись на багато десятків кілометрів. Кущики антен кругового спостереження на боках і на носі «Ренати» рівномірно обертались, посилаючи зображення на екрани головної рубки. Все було як звичайно. Незвичайним було лише одне: загальна потужність двигунів зовсім не відповідала фактичній силі ваги. При такій потужності у випадку вільного руху ракети людей буквально втиснуло б в спинки крісел. Прискорення повинно було скласти величину щось коло 5 «ж», а тим часом стрілка прискорення показувала ледве 1,9. Здавалось, хтось прив’язав ззаду до «Ренати» мотузку й утримує зореліт. Петро Брагін не відривав очей од оранжевої плями. Хвилини минати так довго, що, здавалось, час застиг.
Оранжева пляма рушила в далекий шлях до чорної вертикальної нитки. Вона повзла так повільно, що хотілося підштовхнути її.
Минуло півгодини, і прискорення почало слабнути. Кожен в рубці відчував невимовне полегшення. Але це не порадувало людей: адже це означало, що «Рената» міцно прикована до чогось невідомого, і це невідоме чіпко утримує її в своїх смертоносних обіймах…
Оранжева пляма, не пройшовши і півдороги, уповільнила свій рух, завмерла, ніби в нерішучості, на одному місці, затим поволі, але невідворотно поповзла назад, геть від чорної вертикальної ниточки…
Минуло вже чотири доби з тої хвилини, як оранжева крапка, що її вперше помітив пілот Карранса, почала свій фатальний шлях. Хоч іонні двигуни працювали на повну потужність, швидкість зорельота катастрофічно гасла.
Велика рада корабля засідала недовго.
– При максимальному режимі палива нам вистачить ненадовго, – заявив Карранса, важко підвівшись з місця. Повіки його почервоніли від недосипання, під очима набрякли «мішки». Він був першим пілотом корабля, і йому діставалось більше, ніж іншим.
– Конкретніше, – попросив капітан.
– Ось дані, одержані від головного електронного мозку,– Карранса простягнув капітану кілька вузьких білих смужок, поцяцькованих цифрами. Петро Брагін низько схилився над ними. Потім передав іншим.
– Та-ак, – протяг капітан, – при максимальному режимі ми спалимо все за кілька місяців.
Всі промовчали.
– Тому я вважаю, – повільно, з паузами говорив капітан, і слова його важко падали в напруженій тиші,– що двигуни «Ренати» слід вимкнути…
– Повністю? – вихопилось у Стафо.
– Так, повністю. І лягти в дрейф до вияснення причин… – капітан повагався,– причин гальмування. А спалювати зараз іонне паливо, як ми переконались, недоцільно.
– Дозвольте? – попросив Іван Скала.
– Будь ласка, – кивнув капітан.
– Повністю вимкнути двигуни ми не можемо.
– Чому?
– Тому що з цієї таблиці, – гравіст подав капітану одну із вузьких смужок, – видно – ми попали в середовище, яке зовсім не пасивно гальмує рух. На «Ренату» діють невідомі активні сили, що тягнуть її назад. А це означає, що коли ми вимкнемо всі дюзи, «Рената» почне падати назад з прискоренням… – Скала помовчав, дивлячись в таблиці, – так, з прискоренням порядку двадцяти чотирьох «ж». Таке прискорення людський організм не в змозі витримати.
– Тоді ми можемо залишити ввімкнутими бокові дюзи гальмування, – запропонував Карранса.